«З країни рижу та опію» Софія Яблонська

Оцінка: ⭐️⭐️ або легко подорожувати, як маєш дурні гроші

Моя практика «Читання без упереджень» десь дала тріщину. Завжди намагаюсь не читати вдумливо анотацій чи біографій авторів, та й ті ж відгуки на гудрідз — адже хочеться підійти до читання творчо, та скласти своє певне й своєрідне враження від прочитаного.

Що я знала про Софію Яблонську? 

1) тільки те, що всі рекомендуть, всім подобається, бо гарно й поетично написано;

2) те, що пані була першою українською тревел блогеркою ще тих часів (в 1930-их, якось так, дивно, адже на курсі фотографії про неї взагалі не розказували).

В далекому 2018 всі наклади вже розкупили, почитати ніде було взяти та й з часом якось забулося. І от десь у квітні видавництво Віхола оголосило передпродаж «З країни рижу та опію», та й не за всі гроші. Думаю — берем, а там побачим чи мій жанр чи ні. Пару тижнів очікувань і книга в мене. Сіла почитати, начитала рівно 28 сторінок і відклала, щось мені не дуже зайшов формат, та й мова не така вже й поетична, радше нагадало говірку моєї бабці та родини з-під польського кордону, та й загалом більшість львівських панянок та панів, народжених в період між двома Світовими війнами, все життя вживало такі ж слова як «балькон», «зарані», «рамена», «дітвак» (то вже й закарпатська пішла). Ну от не вразило і все. 

А потім якось та й вирішила дочитати, але перед тим трішки покопатися в минулому пані Яблонської.

Як виявилося, Яблонська народилася в Україні в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського. Коли їй було сім років, на початку Першої Світової війни, родина переїхала в росію, так як її батько був переконаним москвофілом. А вже в 1921 році вони повернулися в Україну і її батько переглянув свої погляди, «перевзувся» та отримав парафію на Львівщині. Не бідні люди були то точно. Копаєм глибше — у 1927 році панянка виїхала у Францію, бо хотіла бути актрисою. В ході різних подій вона починає подорожувати до Марокко, Індокитаю і т.д. А ще 15 років прожила в Китаї. Востаннє навідувалась до України в 1939 році і до кінця життя прожила у Франції. Відверто, складно назвати пані Яблонську українкою, хіба, що за народженням, пані радше була француженкою, так як більшість часу жила і творила саме у Франції (згадала тут Кадзуо Ішігуро, якого всі чогось вважають японським письменником, хоча він у 5 років виїхав у Великобританію і відтоді не вертався до Японії, та й його стиль письма радше нагадує британський, ніж японський, ну от нема в нього того шарму, що в Муракамі).

Пошукала на гудрідз іноземні видання (вікіпедія каже, що такі були), але знайшлося всього два, та й то з нульовими рейтингами:

Та й на українські видання оцінок не густо:

То звідки і навіщо взялась пані Яблонська? І де ж це її примарне всесвітнє визнання?

Добре, повертаємось тепер до книги — наче мало б бути цікаво: жінка-мандрівниця, 1930-ті, екзотична Азія, погляд ізсередини. Але насправді — це втомлива, монотонна мандрівка, в якій більше зверхності, ніж здивування.

Книга стомлює ще до половини: оповідь рівна, одноманітна, без ритму й драматургії. Враження від побаченого — шаблонні, емоційний тон — одноманітний, опис — або розтягнутий, або надто поверховий. Замість живої картинки — відчуття, ніби читаєш колоніальний щоденник із нотками поблажливості.

❗️Найбільша проблема — сама пані Яблонська.

Її текст буквально просякнутий побутовим расизмом, стереотипами, екзотизацією і зверхністю до народів, серед яких вона подорожує. Усе «інше» подається або як курйоз, або як щось «нижче», менш гідне, дивне, смішне, «тупе».

📍 Її зухвалість і нарцисизм — не просто риси мандрівниці, яка «ламає норми». Це людина, яка приїздить в іншу культуру не щоб зрозуміти, а щоб висміяти, відчути себе вищою, спробувати їх переіначити (часом навіть фізичним насиллям) і ще й потім докладно описати свої «перемоги».

«Як мені доказати їм, що це чистий збіг нещасних обставин, а не моя вина ні мого апарату, що, мовляв, за зображення людського обличчя забирає його душу. Що ж я могла зробити, щоб відкупити мою вину перед тубильцями та їх богами? Хіба назавсіди закинути свою професію та самій повірити в те, що відбитка обличчя вбиває людську душу!..

Замість того я рішила помститися на фальшивих та підступних бонзах, яким мій слуга приписує вину у продажі хлопчини. Хоч я сама не була цього певна (це тільки самі боги знають), для мого бажання помститися вистарчило їх підступної поведінки під час мого побуду в їх «захисній» паґоді. Найбільше дратував мене спомин моєї наївности, в якій я ні разу навіть не спробувала сфотоґрафувати їх паґоди, з огляду на їх до мене уявлене довір'я. За те втрачене довір'я — не їх, а моє — я рішила розплатитися з ними. Взявши із собою сімох дорого наймлених китайців на всі послуги, ми поїхали гірськими доріжками до незабутньої паґоди з наміром маленької карної експедиції! Обережно виминаючи села й дороги караван, по яких важні новини розбігаються неймовірно швидко, на третій день вполудне нам пощастило зовсім непомітно під'їхати до паґоди. Здивовані нашою несподіваною появою бонзи, забувши про свій фаталізм (вони, видно, догадалисяпро наші наміри), привітали нас панічною втечею та окликами жаху. Вони, мабуть, також пізнали «своїх людців», які, напевно, не перший раз наймалися до «карних експедицій». В той час, як мій слуга й мої куплені оборонці займалися «вспокоюванням» переляканих бонзів, я досхочу фільмувала їх паґоду з усіх боків, їх вівтарі, Будду та всіх тиканих богів!»

Ця книга могла б бути важливим культурним документом, але стала лише дзеркалом авторки, яка часто зневажає тих, кого описує. Прикро, що її зараз намагаються зробити взірцем для всіх і примустити її «любити». За що? Не всі книги проходять випробування часом, такі, мабуть, краще лишити у забутті...